У 2008 році Патрік Суейзі отримав діагноз, який не залишав місця для самообману: рак підшлункової залози IV стадії. Прогноз був очевидний. Залишилось жити кілька місяців. Можливо, рік лікування. Суейзі слухав мовчки. Він кивнув. І тоді він прийняв рішення — просте і радикальне водночас: не припиняти жити, поки його життя не закінчиться. Хоча багато хто відійшов би, він погодився на роль у вимогливому телевізійному серіалі «Звір» з довгими днями, фізичними сценами та темпом, що не залишає місця для крихкості. Він прибув на знімальний майданчик раніше за решту знімальної групи. Він спирався на стіни між дублями. Він пройшов хіміотерапію, а потім повернувся до роботи. Він не говорив про біль, хоча він і мав. Він не говорив про страх, хоча він і був. «Я просто хочу відчувати себе живим якомога довше», — колись сказав він. Його стосунки з обмеженнями не були чимось новим. Роками раніше серйозна травма завершила його футбольну кар'єру. Він не здавався — він перетворив втрату на щось інше: танець. Театр. Фільм. Рух. Він не заперечував болю. Він переробив його. Під час зйомок він готував для знімальної групи, жартував і наполягав на виконанні трюків — не тому, що не знав, що відбувається всередині, а тому, що відмовлявся дозволити цьому бути єдиним. Своїй дружині, Лізі Ніємі, він сказав щось просте: «Я продовжуватиму робити те, що люблю, поки не зможу.» І він це зробив. В інтерв'ю він відкидав урочистий тон, жалість, героїчну розповідь. Він не говорив про перемогу над смертю. Він говорив про те, щоб не залишати життя раніше його часу. Патрік Суейзі помер у 2009 році. Але останні місяці він не прощався зі світом. Він проводив їх у ній. Працює. Люблячи. Бути присутнім. І це все, що залишилося від його історії. Не ідею, що смерть можна подолати, але що ми можемо обирати, як жити, поки йдемо туди.